ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ КРУТ або ЯК УКРАЇНА ПРОГРАЛА
БІЛЬШОВИКАМ
В 1917 році
замість справжніх самостійників на чолі з Міхновським
до влади прийшли соціалісти-автономісти на чолі з Грушевським та Винниченком.
Вони переконали більшість Українців, що Україні армія не потрібна. За більш ніж
півроку своєї влади вони не сформували українську армію. Після цього не дивно,
що більшовики, просуваючись Україною, зустрічали лише ситуативний опір. Замість
нормальної армії їх вийшли зустрічати 300 хлопців, більшість яких загинули під Крутами. В підсумку Київ взяли 5000 (П’ЯТЬ ТИСЯЧ)
більшовиків.
Володимир
Винниченко казав: «В України нема поки що потреби творити своєї армії, бо вона
нікого поневолювати не хоче. Їй треба тепер закінчити війну й уладнати разом з
працюючими російськими класами нове життя у спільній державі Росії... Не треба
в дану історичну хвилину відокремлювати долі України від долі Росії. Будьмо на
висоті нашої національної гідності, щоб ніхто не потребував кинути нам докір
національної пристрасті і виключності»
Після таких слів
виникає три питання:
1. Чи завжди армія
потрібна тільки для того, щоб когось поневолювати?
2. Наскільки треба
бути наївним, щоб сподіватися на подарунок у вигляді навіть автономії України в
складі Росії і не захищати ці прагнення наявною боєздатною армією?
3. А що поганого в
«національній пристрасті і виключності» Українців на своїй землі?
А ось слова
Михайла Грушевського: «У той час, коли ми тут засідаємо, на Україну рухається
вороже військо. Воно вже ступило на українську землю і одержало наказ за
будь-яку ціну прорватися до центру нашої держави. Посилають це військо проти
нас ті самі так звані народні комісари, котрі лицемірно галасують про свою любов
до миру. Уклавши з ворогом перемир’я на всіх фронтах, народні комісари
оголосили війну нам».
Це слова професора
історії! Скільки років треба присвятити вивченню історії, щоб зрозуміти
необхідність мати сильну боєздатну армію для захисту чи здобуття власної
державності, не оглядаючись на лицемірство комісарів?
Винниченко і
Грушевський - не ті люди, які просто помилялися. Це ті люди, які не могли не
знати, що в даному випадку армія вкрай потрібна, але вони вперто не хотіли
цього визнавати і казати вголос. Вони умисно нав'язали Українцям думку про
непотрібність армії, а наявні військові частини довели до такого розвалу, що
військові просто не знали, що їм робити і через це часто переходили на бік
більшовиків.
З самого початку
Грушевський і Винниченко нібито «від народу» висловлювали прагнення автономії
України в складі Росії (а чи проводили референдум з цього надважливого
питання?) і це слугувало приводом для нехтування розбудовою потужної армії.
Адже якби питання стояло в відстоюванні незалежності України, потреба в сильній
армії була б беззаперечною. Але вони підмінили мету: замість незалежності
України проголосили автономію в складі Росії.
Поки Українці
сподівалися на уряд УНР, вони навіть не думали захищати Україну. Цей уряд робив
все, щоб Україна програла. УНР оформилась у березні-квітні 1917, а більшовики
взяли владу жовтні-листопаді. Наступ на Україну вони почали у грудні. І тоді
виявилось, що за СІМ МІСЯЦІВ уряд УНР армію не створив, а більшовики за ОДИН
МІСЯЦЬ – створили. Свою «бездіяльність», більше схожу на свідомий саботаж, зрадники
з уряду УНР прикривали деклараціями, універсалами, промовами, мітингами та
балаканиною в Центральній Раді (нічого не нагадує?). З іншого боку, вони
проголосили себе «українською владою» і вперто не давали проходу кращим силам.
Самостійник Міхновський,
автор брошури «Самостійна Україна», з кількома тисячами прихильників вийшов
посеред літа 1917 з «мирним протестом» під Раду вимагати проголошення повної
самостійності України та створення сильної української армії. Але ніхто його
слухати не став і його відправили куди подалі, на Румунський фронт. Захищати
Україну було нікому. Більшість Українців і подумати не могла, наскільки підла
гра ведеться проти України. Платою за цю наївність стали більшовицький терор,
голодомори і 74 роки савецького концтабору.
Так само і сучасна
Україна. Після отримання незалежності влада навіть не думала розвивати Україну,
як сильну ядерну наддержаву, з якою рахувалися б усі. Замість цього «наші»
можновладці здали ядерну зброю і переконали наївний «електорат», що без ядерної
зброї Україну захищатимуть «міжнародні гарантії». Можновладці і цього разу
наївними не були. Вони-то знали, що робили – свідомо
зраджували Україну. Але широкі маси Українців, піддавшись тому самому комплексу меншовартості, повірили, що Україна «не
здатна» мати ядерну зброю, стратегічні ракети та стратегічну авіацію. Платою за
цей комплекс меншовартості стала реальна збройна агресія проти України. Ще в
90-х тверезо мислячі люди казали, що будапештські «гарантії» не варті навіть
паперу, на якому підписані. В підсумку через 20 років Путін на практиці довів
правоту цих тверезо мислячих людей. Один з «гарантів» самі знаєте що цими
«гарантіями» підтер, а інші 2 «гаранти» (США та Великобританія) «глибоко
стурбовані».
Армія теж була
суттєво скорочена. Фінансування армії з кожним роком було все меншим і меншим.
Політики постійно щось вигадували, аби не підтримувати хоча б той стан, який
був після розпаду СРСР, а про модернізацію армії й думки не було. Такий «злив»
України триває весь період незалежності. «Заспокійливою пігулкою» для народу є
військові паради і чергові обіцянки про фінансування армії «нових» і «нових»
політиків. Звичайно простіше сказати, що «грошей нема» на утримання ядерної
зброї та армії і говорити про необхідність приєднання до НАТО, ніж припинити
красти бюджетні кошти і таки направити ці кошти на армію. Але замість
української армії ці кошти йдуть на рахунки «наших» зрадливих
олігархів та можновладців у швейцарських банках. Країни Заходу, на які так
щиро сподівається чимала частина Українців, нічого проти цього не мають.
Типовим
прикладом таких «господарників» є Порошенко. Попри обіцянки фінансувати
армію, роботу з її утримання фактично виконують волонтери і рядові громадяни
України. А Порошенко продовжує «горді» традиції Грушевського та Винниченка зі
здачі України. Заяви Порошенка про закладання коштів на армію - такі самі
обіцянки, як його обіцянки перед виборами про оплату солдатів в зоні АТО в
тисячу (!) гривень на день, продати власний бізнес і ще багато чого зробити.
Досить ілюзій! Україну
роззброюють. Українських військових відправляють на смерть беззбройними,
голодними і неодягненими. Влада умисно знищувала і знищує нашу армію. Україна займає 9-те місце в світі
за експортом зброї! Продають зброю в США, Францію, інші країни, а
українські солдати нехай воюють як хочуть. Таке ставлення до військових
тільки деморалізує бійців і спонукало частину з них в Криму перейти на бік
Росії (повторюється історія часів УНР, коли деморалізовані українські військові
переходили на бік більшовиків). Байдуже ставлення до армії спричиняє не лише
бажання Росії проводити свою агресію стосовно України, але і дає можливість
«всім охочим» зазіхнути на нашу територіальну цілісність. Не слід «плавати» в
ілюзіях, адже не лише Росія може бути агресором стосовно України. Це можуть
бути як інші «гаранти» нашої безпеки, так і ті, хто не давав жодних гарантій
захищати Україну. Наприклад, члени НАТО Румунія та Угорщина мають претензії на
Буковину та Закарпаття і ні для кого не секрет, що в цих областях вже давно
тліє сепаратизм. Хто нас від цього захищатиме? НАТО? Росія? Може Білорусь?
Ні Росія, ні НАТО
чи будь-яка інша країна чи військовий блок не захистять Україну. Це все ілюзії,
яких ми повинні позбутися разом з комплексом меншовартості. Україні потрібна
армія та ядерна зброя, які зможуть нас захистити без розрахунку на допомогу
«добрих дядь» з-за кордону.
Міхновський ще сто
років тому казав, що основною причиною нещасть Української нації є навіть не
чужинці-поневолювачі, а брак усвідомлення принципів здорового націоналізму
серед самих Українців. Головними опонентами Міхновського виступають не чужинці,
а «українофіли», що «виробили релігію лояльності» (до зовнішніх сил на кшталт
Російської чи Австрійської імперій) та «надали українофільству
характер недоношеної розумом етнографічної теорії». Саме «українофіли»
зробили український національний рух чимось смішним і ганебним і тим самим
відштовхнули від українства «цілу молоду Україну». Слова Міхновського зараз актуальні
так само, як і сто років тому. Більшість сучасних Українців замість думати про
побудову сильної ядерної наддержави думають куди б їм вступити – ЄС чи Митний
союз. Єдина правильна відповідь – НІКУДИ. Ми повинні подолати в собі комплекс
меншовартості і зрозуміти, що ми – велика нація, варта ядерної наддержави. І це
– не забаганка мрійників, а необхідність. Якщо Україна не буде наддержавою,
вона взагалі зникне з мапи світу і початок цього процесу ми зараз бачимо наочно.
Якщо ми не
зрозуміємо, що наш найлютіший ворог – брехуни-можновладці та зрадливе олігархічне
кодло, то знов отримаємо трагедію на кшталт бою під Крутами, де небайдужі і відчайдушні патріотичні хлопці
гинули, намагаючись боронити Україну, на фоні зрадливої байдужості держави. А
після цього – нову окупацію, геноцид і цього разу – остаточне знищення
Української нації.
Шлях до розбудови
армії та відновлення ядерної зброї лежить ТІЛЬКИ через встановлення
в Україні влади Українців, які не пов’язують себе ні з чим крім України.
Лише така влада здатна на безкомпромісний захист України.