ЩО
ТАКЕ НАЦІОНАЛІЗМ
Яка ідеологія
сьогоднішніх українських націоналістів? Ніби очевидне питання. Але при
детальному розгляді стає зрозумілим, наскільки неоднозначною є відповідь на
нього. Побачити це можна, розглянувши дискурс теперішніх українських націоналістів.
Бо ідеологія виражається в дискурсі, як стратегія в тактиці чи думки в словах.
Так що маємо?
Українська мова, визнання УПА, Росія погана. А промисловість,
наука, ядерна зброя, політичний устрій, зовнішня політика, наплив мігрантів та
ще десятки й сотні питань? «Так, – кажуть націоналісти, – то є вкрай важливо,
але ж зрозумійте, доки українська мова, культура, історія та ін. не будуть
поширені та визнані – промисловість, ядерна зброя, геополітика, політичний та
соціальний устрій – то все вторинне». От і виходить замкненість на кількох
питаннях і повна невпевненість в усьому іншому.
Візьмемо будь-яку
націоналістичну газету. Читаємо: мова, історія, українців пригнічують і так без
кінця. В кращому разі якась стаття про поточну політичну ситуацію, написана в
«помаранчевому» дусі. Щоб все це читати і не здуріти від одноманітності треба
бути або «жертводайним діяшпорянином», або самому це все писати.
Чому так сталося? Чому
націоналісти не хочуть оновити свій дискурс? Бо вони не можуть чітко
сформулювати свою ідеологію. Ми її інтуїтивно відчуваємо, але коли нас просять
сформулювати її чітко, це часто викликає великі труднощі. А коли все ж справа
доходить до конкретних визначень, то виявляється, що наші погляди подекуди є
дуже різними. Тут ми впираємося у фундаментальне питання – все ж таки, що таке
націоналізм? Тут ми маємо бути категоричними у своїх визначеннях.
Якщо ми проведемо
аналіз, то виявимо, що існує принаймні два націоналізми, або скоріше навіть дві
якості націоналізму, які не можуть бути зведені до спільного знаменника хоча б
тому, що знаходяться в різних площинах. Перший вид націоналізму – це
націоналізм як національно-визвольний рух. Це не ідеологія (зрозуміло, що
будь-який рух має певні ідеї, на яких він ґрунтується, але далеко не завжди
його можна назвати ідеологією), а просто широкий суспільний рух за створення
або відновлення національної державності. При цьому питання власне ідеологічні
– філософські засади, суспільно-виробничі моделі, політичні проекти мають другорядне
значення, якщо взагалі мають місце.
Другий вид
націоналізму – це націоналізм як ідеологія, яка має свою потужну і відшліфовану
теоретичну базу і стоїть в одному ряді з іншими ідеологіями. Головна ознака
ідеології в тому, що вона дає свою, унікальну модель світу. Саме це творить
націоналізм, а точніше – всеохоплюючий (словами Донцова – інтегральний)
націоналізм. Перший вид націоналізму може переходити в другий, отримувати нову
якість. Інколи, як в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. ми бачили органічне поєднання
цих двох вимірів націоналізму. Це був одночасно і рух за визволення, й
ідеологічно відшліфований всеохоплюючий націоналізм із всеохоплюючим
світоглядом і потужною філософською базою.
Справа в тому, що коли
ми говоримо про націоналізм як ідеологію, то говоримо саме про всеохоплюючий
націоналізм. Всі інші химери типу ліберального націоналізму,
націонал-анархізму, націонал-комунізму і т.д. ні в якому разі не є різновидами
націоналізму, а є або відповідно лібералізмом, анархізмом чи комунізмом з
деяким національним забарвленням або певною неприродною і нежиттєздатною
ідеологічною мішаниною, яка не має жодного права вважатися повноцінним
ідеологічним конструктом.
З огляду на поразку в
другій світовій війні та чинники суто кон’юнктурні, український націоналізм
відмовився від свої головної іпостасі – всеохоплюючого націоналізму,
перетворившись на широкий і, по-суті, ідеологічно-неоднозначний рух за
визволення. В результаті виникла ситуація, за якої український націоналізм як
ідеологія припинив свій розвиток (фактично – впав у сплячку) десь у 1943-1945
рр. Такий «тимчасовий» (на перший погляд) крок призвів до того, що як ідеологія
націоналізм (за винятком кількох проблисків) і досі перебуває у стані глибокого
сну і повної маргіналізації.
Після другої світової
війни еміграційні націоналістичні організації перетворилися на суміш
комерційних структур і клубів за інтересами, які як вогню боялись звинувачень у
«фашизмі» і всю свою (на той момент вже слабеньку) теоретичну потугу пустили на
заперечення всеохоплюючого націоналізму. Якщо ж говорити про тогочасну Україну,
то після придушення спротиву УПА дієве націоналістичне підпілля, яке ще несло в
собі традиції справжнього всеохоплюючого націоналізму, було знищене. А рух
дисидентів, на основі якого потім виник Рух за перебудову взагалі носив
характер антинаціоналістичний, вболіваючи за ленінську національну політику.
Ніякого відношення до націоналізму ні Рух, ні його мертвонароджені «потомки» у
вигляді «націонал-демократичних» партій не мали, не мають і ніколи не будуть
мати. Це політичні, ідеологічні і естетичні послідовники драгоманових,
винниченок та іншого ліберально-соціалістичного сміття, яке в 1917 році без бою здало Україну більшовикам.
Таким чином, коли на
Україну впала незалежність, тут не існувало сил, здатних на створення
масштабної націоналістичної структури. Оскільки всеохоплюючий націоналізм все
ще був у сплячці, то «націоналісти», які стали з’являтися в Україні, були
продовжувачами діаспорної безідеологічної мертвечини. В цьому коріння поразок і
маргінальності українського націоналізму. Українські націоналісти мали б одразу
після отримання державності перейти на позиції всеохоплюючого націоналізму, але
цього не сталося і вони опинилися в позиції вічно відсталих і наперед не здатних
на перемогу маргіналів з ідеологічною мішаниною на озброєнні.
Далі все це призводило
до все більших помилок і поразок. Через те, що ми мислили не категоріями
ідеології, а категоріями суспільного руху за незалежність, нас одразу занесло в
ліберальний дискурс і там було перетворено на прислужників
ліберально-помаранчевого мейнстріму. Якби ми від початку стали на інтегральні
позиції, то не те щоб мова не йшла про стратегічні союзи з
«націонал-демократами» та помаранчевими, а вони були б об’єктом найжорсткішої
нашої атаки. Сьогодні, після років застою та сплячки, український націоналізм
повинен нарешті повернутися до справжньої власної сутності.
УКРАЇНСЬКИЙ
НАЦІОНАЛІЗМ: ІСТОРІЯ ХВОРОБИ
Ретроспективність –
означає повну зверненість у минуле. Минуле є не просто вектором сучасного
українського націоналізму, воно є, по суті, єдиним полем його реальної
зацікавленості. Це виявляється, приміром, у тому, що акції українських
націоналістів майже завжди проводяться з приводу історичних дат, а реальна
діяльність багатьох націоналістичних організацій часто обмежується історичними
дослідженнями. Часто намагання актуалізувати в свідомості ретронаціоналістів
проблеми сучасності викликають навіть роздратованість, адже відривають від
цікавої справи копирсання в історичному минулому. Не треба плутати це з
традиціоналізмом, який є однією з основ правої ідеології. Традиціоналізм
передбачає пошанування та тяглість Традиції і творення нових форм життя, які
були б продовженням Традиції за своїм духом, а не буквою. Традицій не співів,
вишиванок, «садків вишневих коло хати», а волелюбства козаків та гайдамаків.
Саме це й робить нас Українцями з великої літери «У». Саме волелюбство давало
козакам змогу воювати і перемагати. Без волелюбного духу козаки б ніколи не
змогли б грабувати турків на південному (!) березі Чорного моря і звільнювати
там Українців-невільників. Без волелюбства козаки ніколи б не змогли перемогти
жидо-польську Річ Посполиту і створити Гетьманщину. Без волелюбства гайдамаки
ніколи б не взяли Умань.
Ретронаціоналізм же
абсолютизує букву, в той самий час за жонглюванням цитатами з канонізованих
текстів, фетишизацією символіки та поклонінням сакралізованим особам
втрачається справжній дух націоналізму, внутрішня суть замінюється
абсолютизацією зовнішніх атрибутів. Причому дуже важливо зауважити: майже
завжди український націоналізм минулого трактується вкрай тенденційно, деякі
сучасні «націоналісти» з усіх сил хочуть, приміром, подати Сциборського чи
Донцова ледь не демократами і борцями за «загальнолюдські цінності».
Мова ні в якому разі
не йде про те, що треба відкинути минуле. Навпаки! Згадаймо українських
націоналістів 1920-50-х, від яких сучасні «націоналісти» перейняли абсолютно
всю формальну оболонку (назви, символіку, пісні та ін.), тільки не ідеологічну
суть. Чи відкидали УВО або ОУН історичне минуле? Ні! Але при цьому вони не
стали один в один мавпувати своїх попередників, вони змогли на основі
історичної традиції козацького волелюбства витворити щось абсолютно нове. Вони
перейняли головне – волелюбний дух предків, але на основі цього витворили нову
ідеологію, методи, організацію та ін. А ми ж все ще живемо на спадщину,
залишену нам попередниками з ОУН, не бажаючи творити своє власне багатство.
Вторинність – означає
несамодостатність, внутрішню залежність і спрямованість на який-небудь
зовнішній об’єкт. Тобто, позиція сучасних українських націоналістів дуже часто
(якщо не завжди) формувалася не за якоюсь власною внутрішньою логікою, а лише
на основі простого антагонізму по відношенню до зовнішнього об’єкту. Якщо Росія
проти НАТО – то ми маємо бути обома руками за! Якщо в СССР була
планово-адміністративна економіка, то у нас має бути абсолютно вільний ринок і
то якнайскоріше! Справа тут навіть не так у суті самих питань, як у самій їх
постановці та способі мислення, який не є самодостатнім і будується за
принципом відруховості – аби як, але не так!
Травматичний досвід
співжиття з Росією викликав появу комплексу, який знаходить своє вираження саме
у такій вторинності дій і бажанні втечі куди завгодно, аби тільки подалі від
демонічного архетипу Москви як уособлення «метафізичного зла» – центрального
елементу ретронаціоналізму. Така залізна прив’язаність призводить до того, що
український націоналізм фактично стає дзеркальним відображенням російського
імперіалізму, з точністю до навпаки копіюючи всі його рухи. Без знищення цієї
прив’язки ми приречені вічно танцювати цей божевільний танок і годі навіть
мріяти про якусь самодостатність.
Ліберальність –
означає зануреність українського правого руху у ліберальний дискурс і цілковиту
маргінальність в його рамках. Український ретронаціоналізм виявився
неспроможним витворити за роки незалежності свій власний і самодостатній
суспільно-політичний дискурс, ставши, за великим рахунком, лібералізмом з
сильно вираженими українськими етнокультурними та лінгвістичними акцентами.
Ліберальність є чи не найнебезпечнішою хворобою українського націоналізму, що
перетворює його на малоцікаву і аморфну «націонал-демократію», виражену в
лібералізованих етнографічних гуртках.
В цьому контексті вкрай
важливо зазначити, що саме слово «лібералізм» націоналістами загалом
помірковано критикується, але при цьому йому надається неадекватний зміст. Під
«ліберальністю» в таких випадках розуміється пасивність, нерішучість,
зрадливість, непослідовність, тобто коли націоналістичний публіцист критикує
лібералів, то він критикує їх нерішучість у досягненні цілей, але аж ніяк не
самі цілі. З цього випливає, що націоналіст і ліберал (з точки зору деяких
«націоналістів») мають по суті спільні цілі, тільки націоналіст є більш рішучим
і послідовним у їх досягненні. Тобто виходить приблизно так: ліберали обіцяють
вступити в НАТО і ЄС, але ніяк не можуть, бо вони нерішучі, прийдуть
націоналісти і рішучим чином це зроблять, ліберали хочуть створити абсолютно
вільний ринок, але не можуть, прийдуть націоналісти – зроблять, і от тоді буде
Українська держава! І цей дегенеративний абсурд є загальним місцем в
«націоналістичній» публіцистиці!
Як це не прикро, але
самі «націоналісти» позиціонують себе як «рішучих лібералів» і «правильних,
послідовних помаранчевих», тобто критикують помаранчевих не за їх основоположні
принципи, а лише за нерішучість у досягненні цілей, «які є для всіх спільними»!
Таке «позиціонування», крім завчасної згоди на маргіналізацію, ще й грає на
руку різного роду комуністам і прогресивним соціалістам, які в своїй пропаганді
малюють українських націоналістів як найзапекліших борців за вступ до НАТО і
«західний спосіб життя», такий собі «передовий загін лібералізму і американізму
в Україні».
Пасивність – виявляється
в усьому, починаючи від ідеологічних установок і закінчуючи конкретними
методами боротьби. Дотепи про «революційних продавців книжок» (вигадані і
поширювані, до речі, самими українськими націоналістами) вже стали
хрестоматійними. Але вся іронія в тому, що в тих книжках якраз пишеться про
активні методи боротьби, агресивність і чин заради чину.
Ілюзорність – означає
безоглядну та наївну віру в те, що як тільки вдасться донести до «широких
зденаціоналізованих мас» якесь майже сакральне знання (яке знову ж таки, майже
завжди стосується інтерпретації історичних подій минулого), то це автоматично
призведе до їх (мас) прозріння та навернення до українського націоналізму. А
ситуація, коли це «сакральне» знання не призводить до очікуваного ефекту, викликає
в українського націоналіста болюче нерозуміння і розгубленість.
Культурництво –
зведення усього спектру проблем, які потребують вирішення в українському
соціумі, до так званих «гуманітарних» питань, і розуміння національної культури
як примітивної шароварщини та колхозної творчої самодіяльності.
НОВИЙ
НАЦІОНАЛІЗМ
Новий український
націоналізм повинен стати принципово новою ідеологічною цілісністю, а саме
наддержавницьким інтегральним націоналізмом ХХІ століття. Шлях такого
перетворення не буде легким, але без його проходження годі говорити про якусь
перспективу. Новий український націоналізм стоятиме на наступних засадах:
Авторитаризм – є
принципом побудови держави та всіх інших соціальних інституцій. По-перше, він
виявляється у створені чіткої ієрархічної системи управління, де керівник несе
персональну відповідальність за всі свої рішення. Тобто обсяг влади має
дорівнювати обсягу відповідальності за неї. По-друге, авторитаризм передбачає
демонтаж збанкрутілої і неефективної системи політичної демократії, яка не
зміцнює силу нації, а навпаки, сприяє її всебічній деградації. Задурюючи людям
голову ілюзією політичної боротьби, демократія насправді є прикриттям системи,
за якої правлячу верству складають пройдисвіти, холуї та дегенерати, фізичні та
моральні виродки, які дбають лише про своє особисте збагачення.
Тому, керуючись
принципом авторитаризму, ми зможемо змінити нарешті цей ганебний стан, привівши
до влади справжню національну еліту – досконалих духовно і фізично найкращих синів
і дочок свого народу, єдиний сенс і мета життя яких – беззастережне
служіння своїй нації. Тільки така еліта, керуючись принципом авторитаризму,
спроможна вивести нас з тотальної кризи. Ніяка демократія, система правління
найгірших, ніколи на це не буде здатна. Подальша «боротьба» політичних партій,
які насправді є нічим іншим, як конторами по обслуговуванню інтересів олігархів
та плацдармом для найбезпринципніших кар’єристів, тільки буде ще більше
погіршувати ситуацію, знищуючи наш народ. Політична боротьба в рамках нації є
неприпустимою. Принцип політичного представництва через політичні партії має
бути замінено принципом професійного представництва всіх суспільнокорисних
верств нації. Будь-яке політичне життя поза державою є неможливим. Політичні
партії мають бути ліквідовані.
Наддержавність –
означає прагнення до побудови не просто заурядної країнки, а могутньої Великої
України, ядерної наддержави. Причому це не просто забаганка мрійників, а
необхідність – якщо Україна не буде великою, її
взагалі не буде. Сучасна епоха ставить нас в цілком нові умови. Доба
національних держав в традиційному розумінні цього слова остаточно
завершується. Наступає епоха цивілізацій – центрів сили, яких буде небагато,
але навколо яких буде концентруватися уся політична та науково-виробнича
могутність. Путін на практиці довів нам, що тільки сила може відбити у ворогів
бажання на нас нападати. Центром сили може бути лише ядерна держава, а ядерну
зброю може мати лише держава, що має достатньо ресурсів та науково-виробничого
потенціалу. Ті національні держави, яким масштаб не дозволяє бути самим по собі
могутніми центрами сили, за нових умов багатополярного світу просто не зможуть
стати центрами сили і будуть вимушені долучатися до якогось із вже існуючих.
Україна, навіть попри понад 20 років тотального саботажу та зрад, з правильною
владою має достатньо можливостей стати ядерною наддержавою, чого не скажеш,
наприклад, про Білорусь чи Молдову.
Ці принципово нові
умови стосуються і націоналізму, змушуючи його суттєво перебудуватися. Сучасний
націоналізм вже не може задовольнитися ідеєю нації самою по собі, як, приміром,
в часи боротьби за незалежність. Але український націоналізм після здобуття
незалежності по суті не реформував своєї донезалежницької програми, так ніби
цієї незалежності і не було. В кращому разі, український націоналізм став
виступати за розбудову національної держави (або ж «держави на національних
засадах»), тобто фактично лише трошки розгорнув стару аксіому. Вся проблема в
тому, що в епоху суцільної деградації національних держав намагатися
розбудувати національну державу за зразком ХІХ століття є неможливим.
Тому годі сподіватися
на успіх, якщо ми будемо стояти на ідеологічних позиціях позаминулого століття
і вперто ігнорувати те, що відбувається навколо. Якщо ми націоналісти, то ми
маємо згадати, що ми – не «миролюбні гречкосії» і не народ-вічний страждалець
(а саме так нас хочуть подати деякі націонал-мазохісти), а могутня войовнича
нація-переможець, нація уславлених воїнів: козаків, гайдамаків, воїнів УПА.
Ми повинні кінець
кінцем відкинути нав’язаний нам комплекс меншовартості. Ми, маючи величезні
природні багатства та ще більший інтелектуальний ресурс, збудуємо передову
науку та промисловість. Ми підкріпимо наші позиції ядерною зброєю і станемо
могутнім бастіоном Європи і всієї Білої раси, проти якої ведеться тиха, але
планомірна війна на знищення. Ми маємо перестати поводити себе як всіма
упосліджена національна меншина, заклопотана захистом своїх
культурно-лінгвістичних прав. Не національна меншина у «національній» державі,
а титульна нація української наддержави.
Поняття держави і
нації мають збігатися. В національному організмі не можуть існувати принципово
інородні ділянки. Все, що може бути асимільованим – має бути асимільоване. Все
інше має бути відторгнуто від держави-нації. Нація – це однорідна спільнота,
яка базується на біологічній основі – расі. Відповідно ні про які «національні
меншини» в рамках єдиної нації мова не може йти. Якщо ж це іншорасовий елемент,
то він просто не може існувати на даному життєвому просторі.
Антиолігархізм – це
усвідомлення необхідності демонтажу економічної системи олігархічного
фінансового капіталізму, яка існує у зв’язці з політичною системою
парламентської демократії. Всі ресурси нашої країни знаходяться під контролем
купки бариг неукраїнського (переважно жидівського) походження, які, паразитуючи
на тілі нашої нації, отримують свої надприбутки. Водночас, для прикриття такого
стану справ та замулювання очей нашому народу, вони створили ширму, яка
називається демократією. Перетворившись на закриту касту, політична та
економічна «еліта» (яка в абсолютній більшості складається з жидів та
дегенератів), поділилася на партії, які нібито ведуть між собою боротьбу.
Насправді ж всі вони – єдине кодло, яке існує на одні і ті ж гроші, їхня мета
життя – служіння своїм господарям-олігархам та отримання ще більшої кількості
грошей в свої кишені.
Олігархічна система
призводить до ситуації, коли державою, її багатствами, її народом керують
антиукраїнські виродки, які розцінюють нас лише як живий матеріал, з якого
можна викачувати ресурси. Система паразитизму має бути замінена. Ми повинні
створити надпотужну державу, яка буде контролювати більшість великих виробництв
і стратегічні галузі господарства. Ми маємо провести масштабну націоналізацію
награбованого майна, знищити олігархічну систему та звільнитися від диктату
транснаціональних корпорацій. Це єдиний шлях до встановлення справжньої справедливості
та порядку.
Українська культура
потребує змін. Щоб ствердити себе, як Велику націю, ми повинні остаточно
розірвати з вищеописаним «провансальством». Починати треба зі школи. Більшу
частину курсу української літератури займають не варті Великої нації плачі про
«скривджених селян» зразка позаминулого століття та «садки вишневі коло хати»,
не надто доречні в епоху літаків, космічних польотів, комп’ютерів та Інтернету.
Ми маємо скасувати цей предмет, а замість нього розширити курс історії, який має
виховувати гордість за свою націю, за волелюбство та завзяття козаків,
гайдамаків, воїнів УПА.
Щоб усвідомити
катастрофічний стан нашої сучасної культури (та держави в цілому), достатньо
подивитися на наукову фантастику та комп’ютерні ігри, присвячені майбутньому.
Там досить часто фігурують США або подібні до них «федерації землян» з центром
в Білому домі. України в науковій фантастиці нема, бо нема в майбутньому місця
«скривдженим селянам» та «садкам вишневим коло хати». Нас сприймають, як
звичайнісіньку слабеньку країну, приречену на поглинання сильнішими. Щоб цього
не відбулося в реальності, ми повинні самі себе сприймати, як велику націю, яка
не буде обмежуватися своїм клаптиком території на планеті Земля. Ми будемо
захоплювати і переробляти ресурси космосу, постійно збільшуючи могутність своєї
нації. В космосі ресурсів незрівнянно більше, ніж на Землі. Ми створимо
космічну імперію. Це діло не одного дня і не одного року, але якщо ми відкинемо
цю велику мету і не станемо збільшувати свою могутність, то рано чи пізно
будемо поглинені іншими, сильнішими, державами. Лише ті, хто ставив перед собою
грандіозні завдання, залишали слід в історії та могли змінювати її хід. Наша
культура повинна відповідати нашій меті.
Новий Націоналізм на
місце ретроспективності, вторинності, ліберальності, пасивності, ілюзорності та
культурництва ставить авторитаризм, наддержавність, Білу расову політику,
антиолігархізм та культуру Великої нації.
ПОЛІТИЧНИЙ
СПЕКТР
Для повноти картини
треба зробити огляд політичного спектру нашої держави. Його сміливо можна
ділити на ідеологічний та неідеологічний виміри. До неідеологічного відноситься
весь політичний мейнстрім теперішньої республіки: парламентські партії та
партії, що знаходяться на межі проходження до нього. Як було вже не раз сказано
вище, всі ці структури не мають жодної ідеологічної основи і йдуть туди не
заради відстоювання високих ідеалів. Це просто банальні контори по
обслуговуванню інтересів різних олігархічних кланів,
причому цього ніхто особливо не приховує. Якщо там і існують якісь гасла чи
примітивна демагогія (яку видають за ідеологію), то тільки для того, щоб цю
контору в масовій свідомості можна було відрізнити від іншої. Крім цього, між
ними немає жодної різниці. Тільки сміх можуть викликати недолугі спроби
поділити цю клоаку на «правих», «лівих» чи ще якось.
Ідеологічний вимір
нашого політичного спектру складають найрізноманітніші політичні маргінали,
тобто ті, кому нема місця в сьогоденному політичному мейнстрімі. Тут ми бачимо
справжню ідеологічну боротьбу і впертість. Цей, здебільшого вуличний,
«підземний» вимір політики захопили праві та ліві радикали, за якими, як
правило, не стоїть жодна серйозна матеріальна база. Їх політична діяльність
ведеться на голому ентузіазмі, а їх цілі як завжди глобальні.
Можна з впевненістю
сказати, що саме в радикальних політичних угрупуваннях сконцентрувалася активна
частина нашого суспільства (активність може бути як зі знаком плюс, так і
навпаки), яку не влаштовує нинішня система і спосіб утворення еліти. Це та
частина суспільства, яка готова керуючись одними лише ідеалістичними
переконаннями покласти своє життя заради певної великої мети. Активні – це ті,
хто виступає передвісниками і першими втілювачами великих суспільних змін, це
ті, хто тягнуть інших за собою. До цього виміру політики належать і українські
націоналісти. Хоча, далеко не всі, хто називає себе українськими
націоналістами, є активними. До активних належать лише ті, хто вже перейшов або
поступово переходить на позиції нового українського націоналізму.
На сьогодні
маргінальний вимір української політики є дуже вузьким, але він має тенденцію
до розширення. В певний момент він витіснить неідеологічний вимір,
перетворившись на єдине реальне поле політичної боротьби, а сьогоднішній
мейнстрім, остаточно втративши концептуальність, зникне дуже швидко і ми йому в
цьому допоможемо. Витрачати час на аналіз мейнстіму немає жодної потреби –
немає жодної різниці, який саме з неукраїнських олігархічних кланів матиме
контрольний пакет влади. В нашому житті від того нічого суттєво не зміниться.
Отже, хто складає цей
самий маргінальний вимір політики? Почнемо з ультра-лівих. Це різного роду
анархо-комуністи, екологісти лівацького штибу, антифа та ін. Вони цікаві для
нас в першу чергу в питанні «українізації» «нових лівих» і намагання ввести в
український політичний дискурс поняття «націонал-антифа». Так звана
«українізація» молодих лівацьких рухів, насправді, є однією з найсерйозніших
загроз правому руху. Те, що праві звузили свій дискурс до декількох питань –
мови, історичної справедливості та імперіалізму Росії, дало можливість лівим
навіть частково паралізувати і так хворобливий правий рух. Здебільшого через
намагання знайти проблемні зони, які дали б можливість показати свою
відмінність від «старих лівих», «нові ліві» залізли в традиційне поле правих. І
це викликало в багатьох «національно свідомих» людей когнітивний дисонанс.
Молоді ліваки перейшли на українську мову (принаймні, публічно), визнають УПА
борцями з тоталітаризмами і критикують всякий імперіалізм, в тому числі й
російський. І багато «національно свідомих», бачачи це, роблять висновок: раз
так, то вони нормальні хлопці і нам з ними по дорозі.
Але подібний висновок
є вкрай недалекоглядним, оскільки призводять до того, що український правий рух
остаточно занепадає, та ще і скочується вліво. Такі висновки логічно витікають
із попередніх, коли деякі праві казали: от КПУ – погані, бо вони неукраїнські
ліві, а от будуть українські ліві (тобто які розмовляють українською?) і вони
будуть хороші. Такі міркування викликають подив своєю поверховістю.
Лівацтво – це завжди
деградація та ідеологія недолюдей і не має жодної різниці, якою мовою
розмовляють її адепти. Обкурені паризькі студенти зразка 1968 року, яких
копіюють «українські ліві» несли уродство і виродження, знищували останні
бастіони здорових ідей в Європі. Саме покоління тих, хто горланив «забороняти
заборонено», остаточно перетворили колись величну Європу на
лівацько-ліберальний Євросоюз, цей інструмент знищення корінних народів
континенту. І як можна вважати тих, хто захоплюється цими гаслами, хто
продовжує знищувати все здорове і величне нашими друзями? Яка різниця, якою
мовою вони розмовляють? Вони за емансипацію особистості, тотальну свободу та
ін. – а ми за дисципліну, ієрархію, порядок, вони за «вільну особистість»
(виродженого дегенерата-збоченця), а ми за Людину – носія великих цінностей,
людину волі та сили. Вони проти расизму (тобто за знищення Білої раси та
перетворення Європи на расовий відстійник), а ми за боротьбу всіх Білих націй
за збереження власного життя. Яскравим прикладом «українізованого» лівацтва,
яке маскується під правий рух, є «Автономний опір» (opir.info).
Ще одні жителі
політичного маргінесу – ультраправі гітлерофіли (германофіли). Здебільшого це
молодь, яка належить до субкультурних молодіжних середовищ. До їх позитивних
сторін варто віднести готовність до прямої дії та певну ідейну спорідненість із
Новим Націоналізмом. До вад відносимо: часто патологічну анархічність,
несприйняття і острах перед будь-якою організованістю та порядком, загалом
низький рівень ідеологічної підготовки і політичної грамотності, обмеженість
рамками молодіжної субкультури. Цей самий субкультурний характер цього
середовища не дає йому розвиватися і ставати реальною силою, вийти на більш високий
рівень. Замість ставати реальною силою, гітлерофіли задовольняються зовнішньою
атрибутикою: бриття голів, татуювання та ін., забуваючи, що в тій самій
Німеччині часів Гітлера голови не брили (цей звичай виник вже після війни у
частини британських ліваків, так і виникло скінхедство) і татуюваннями не
зловживали.
Якщо ж говорити про
ідеологію, то тут ми навряд чи можемо говорити про неї як таку. Скоріше мова
може йти про фетишизацію зовнішніх атрибутів німецького націонал-соціалізму,
приводячи до його сліпої ідеалізації. Причому часто (хоча здебільшого
підсвідомо) це перетворюється на інструмент епатажу, захоплення формою, яке
майже завжди поєднується зі слабким розумінням змісту і, тим більше, мети своєї
діяльності. Є рація в точці зору, яка припускає, що субкультурно-анархічний
характер ультраправих молодіжних рухів в повоєнній Європі запрограмований
навмисно, аби схильна до правих ідей активна молодь «випускала пару» в
допустимих формах, маргіналізувалася і не могла скласти реальної загрози
ліберальному режиму. Тому ультраправих германофілів не можна сприймати як силу,
яка зможе самостійно, зсередини організуватися в серйозний рух. Вони мають
стати одним з середовищ, які на перших етапах складуть кістяк нового
націоналістичного руху, який стихійний запал молоді поставить на міцні
організаційні та ідеологічні основи.
ВИСНОВКИ
Новий
Соціал-Націоналізм починається з остаточного і повного розриву з лібералізмом.
Вже мертвий, але все ще за інерцією присутній в українському дискурсі конструкт
під назвою «націонал-демократія» має бути знищений повністю, безжально і
швидко. Сьогодні ми повинні щосили бити по цьому низькопробному ідеологічному
сурогату, який заважає (і заважатиме! – поки ми його не знищимо) українському
правому руху стати справді масовим і актуальним.
В умовах
постколоніального розвитку України «націонал-демократія» виступила таким собі
замінником правої ідеології в Україні, приблизно як жувальна гумка замінює смак
справжніх свіжих фруктів. Через слабкість націоналізму і його, за великим
рахунком, інтегрованість у загальний «націонал-демократичний» контекст, та
частина суспільства, яка могла і може бути нашою базою, стала електоральним
полем, на якому випасалися «націонал-демократи», з самого початку переповнені
кон’юнктурниками, колишніми гебістами, комуністами та іншим збродом, що вчасно
перефарбувався в жовто-блакитні кольори.
«Націонал-демократія»
(як і «помаранчевізм» – ідейний наступник націонал-демократії) не є політичною
ідеологію. Це сукупність постімперських комплексів, ліберальних мотивів та
українського культурництва. Це не більше, ніж безалкогольне пиво від політики.
Це яскравий приклад того, що Донцов характеризував як «провансальство», з усіма
його атрибутами. Причому історія повторюється: український націоналізм 1930-50
рр. розпочався саме з критики і остаточного розриву з провансальством, сьогодні
ж новий Український Націоналізм не відбудеться, якщо не переступить через труп
«націонал-демократії». Новий Український Націоналізм має методично руйнувати
всілякі асоціації з «націонал-демократією», «помаранчевими» і лібералізмом,
принципово позиціонувати себе як антиліберальна сила. Ліберально-культурницький
симулятор буде замінено на повноцінний і не симулятивний правий рух.
Націоналістичний рух
має ставити перед собою мету – побудувати Велику Україну, яка стане авангардом
другої хвилі Консервативної революції і стане зорею Нового Арійського Порядку.
Для цього необхідно здійснити Націоналістичну революцію, передвісниками і
творцями якої стануть нові люди – Герої нової доби, майбутня еліта Великої
України, метою яких буде підняти до свого рівня всю націю, фактично витворити
новий тип людини – творця нової епохи. Тільки поставивши перед собою такі цілі
Український Націоналізм зможе стати великим рухом.
Лише ті, хто ставив перед собою грандіозні
завдання, залишали слід в історії та могли змінювати її хід.
